Сьогодні Ісус ішов у Єрусалим. Він ішов, щоб згодом перемогти гріх і смерть. Торжествувало місто, торжествували учні і ті, хто Його зустрічав. І кидали під ноги пальмове віття, щоб возвеличити Сина Божого, Царя світу. І тільки Він один знав, що чекатиме Його через декілька днів. Любов зміниться ненавистю, замість слави отримає зневагу і біль, а замість царської корони – терновий вінець. Але Він ішов. Він знав, що повинен. Він знав, що тільки Його святою кров’ю людство зможе очиститись від гріха і подолати смерть.
… А юрба кричала: “Осанна”. І натовп ликував. І світилися обличчя радістю. І тільки десь далеко, притулившись до стіни, стояла Марія, витираючи непрохану сльозу, адже знала, що скоро, зовсім скоро ці ж самі люди приречуть на муки не просто Її сина, а Сина Божого.
І сьогодні ми освячуємо вербу, щоб прославити Царя світу, Того, що гряде в ім’я Господнє! Не розминімося з Ісусом…
“Ликуй от радости, дщерь Сиона, торжествуй, дщерь Иерусалима: се Царь твой грядет к тебе, праведный и спасающий”
(332)
